Висновки

Існує багато дискусій з приводу недосконалості законодавства України щодо норм міжнародного гуманітарного права, прогалин в ньому, м’якості санкцій стосовно певних злочинів. Кримінальний кодекс України не має чіткої деталізації злочинів, що за відповідних обставин унеможливлює забезпечення належного рівня точності й конкретності для ефективного притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні міжнародного гуманітарного права. Наприклад, статтею 438 Кримінального кодексу України загалом встановлено кримінальну відповідальність за будь-які серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, проте чіткого визначення кримінальної відповідальності за використання цивільних осіб у якості живого щита для захисту під час воєнних операцій – немає.

Пріоритетними завданнями громадської організації “Мирний берег” є правовий захист цивільним та військовим особам, що перебували у заручниках (полоні), стали свідками чи жертвами катувань, страт, розстрілів, а також активна участь у вирішенні проблем щодо безвісно зниклих осіб та ідентифікації тіл загиблих внаслідок війни на сході України.

Правовий захист цивільного населення передбачений IV Женевською конвенцією “Про захист цивільного населення під час війни”. Конвенція ратифікована парламентом України і є обов’язковою до виконання. В національному законодавстві основні гарантії особи на захист передбачені Конституцією України, а саме: будь-яка людина, за будь-яких обставин має право на життя та недоторканість, на особисту повагу, повагу до своєї честі, своїх релігійних переконань, права на сім’ю та на інші основоположні права людини, захист яких закріплений іншими нормативно-правовими актами, зокрема, але не виключно: Кримінальним кодексом України, Кодексом цивільного захисту, Законом України “Про збройні сили України”, Законом України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, Законом України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”. Тому говорити, що держава Україна нічого не робить для захисту своїх громадян на законодавчому рівні у зв’язку з збройним конфліктом на Сході, – не коректно.

На нашу думку, основна проблема полягає не у відсутності законодавства чи недосконалості його норм відносно захисту основних прав і свобод цивільного населення під час збройного конфлікту (хоча і в цьому напрямку є достатньо роботи щодо вдосконалення чинного законодавства), а відверте невиконання державою Україна своїх основних конституційних функцій та інших зобов’язань відповідно до міжнародних угод, згоду на які надано Верховною Радою України. Таке відношення держави до власних громадян продиктоване халатністю, низьким моральним та кваліфікаційним рівнем чиновників усіх рангів, службових осіб правоохоронних органів, зокрема прокурорів, слідчих, повною відсутністю ініціативи з їхнього боку, недбалим ставленням до виконання службових обов’язків, подекуди злочинною бездіяльністю, відсутністю волі у розслідуванні, особливо щодо злочинів, які були здійснені військовослужбовцями Збройних сил України, працівниками Служби безпеки України, бійцями добровольчих батальйонів. Варто зазначити, що є і позитивні тенденції, наприклад, розслідування злочинів щодо незаконного затримання, жорстокого поводження, катування, вчинених бійцями добровольчих батальйонів “Айдар”, “Торнадо” та членами ряду інших збройних формувань. Стосовно протиправних дій окремих бійців добровольчих батальйонів триває судовий процес.

У кримінальних провадженнях вся енергія потерпілого скерована на пошук можливостей змусити службову особу вчиняти дії відповідно до покладених на неї законом обов’язків, коли, наприклад, особа вже більше року перебуває як безвісно зникла, а слідчим не здійснено жодних не те що слідчих (при наявності достатнього обсягу оперативної інформації у справі, зібраною, як правило, самими потерпілими), а й елементарних процесуальних дій – заявник не визнаний потерпілим, вся подана слідству інформація належним чином  не оформлена. Тут слід згадати, що відповідно до статті 3 Європейської конвенції “Про захист прав людини і основоположних свобод” та з практики Європейського суду з прав людини, подібні дії визнаються як такі, що принижують людську гідність. Громадяни зазнають неймовірних душевних страждань від пережитого у ході війни, від отриманих катувань, втрати близьких, майна, що було зруйноване, пошкоджене чи залишилось на непідконтрольній Україні території, а на додаток потерпають від бездіяльності службових осіб, за якими закріплено обов’язок захисту їх прав. Слід зазначити, що практика ненадання статусу потерпілого або не роз’яснення прав потерпілого у кримінальному проваджені рідним безвісно зниклих осіб, або іншим громадянам, відносно яких скоєно злочин, та тим, хто має таке право, є досить поширеною і системною. Не виключено, що саме таким чином держава ухиляється від майбутньої відповідальності перед власними громадянами та відшкодування їм моральної, фізичної або майнової шкоди завданої кримінальним правопорушенням, а також уникає розголосу про масштабність трагедії на сході України, намагається приховати злочинні і корупційні діяння посадових та службових осіб, з метою не зашкодити репутації та державному брендингу країни на міжнародній арені. На нашу думку, відсутність реального покарання державного службовця будь-якого рангу за бездіяльність чи іншу злочинну дію є основною проблемою на шляху розвитку та повноцінного функціювання правової системи України, а також перешкодою до належного дотримання прав людини. Змінити ситуацію можливо лише за наявності реальної політичної волі вищого керівництва  України, оскільки лише декларуванням намірів щодо реформ та змін, які необхідно провести для успішного правового розвитку держави, позитивних зрушень очікувати не доводится.

Вкрай необхідно кардинально змінити підходи та методи в роботі щодо розслідування злочинів, пов’язаних з порушенням принципів міжнародного гуманітарного права. Безкарність за вчинені тяжкі злочини підриває віру у справедливість, породжує скоєння нових військових злочинів та злочинів проти людяності. Необхідно привести до адекватності  покарання за  бездіяльність службових  осіб, недбальство та відверте ігнорування під час розслідування вимог чинного законодавства. Не має бути місця поясненням слідчих про неможливість притягнення до відповідальності злочинців, на кшталт: “відсутність доступу на території, де скоєно злочин”, “пройшло багато часу”, “невизначеність підслідності”, “велика завантаженість”. Принцип невідворотності покарання повинен діяти по відношенню як до тих, хто скоїв злочин, так й до тих, хто безпідставно зволікає щодо покарання винних.  На нашу думку,  необхідно  розробити зміни до законодавчих актів з метою впровадження дієвих механізмів ефективного розслідування за порушення Кримінального кодексу України та міжнародного гуманітарного права, з визначенням розумних строків його проведення, а також дієвого покарання для службових осіб у разі їх бездіяльності та затягуванні проведення досудового розслідування.

Контроль над дотриманням та забезпеченням прав громадян на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей сепаратистами з числа місцевого населення та російськими найманцями є по суті неможливим, так як терористичні організації “ДНР” і “ЛНР” не можуть бути суб’єктами міжнародного права з об’єктивних причин, вони не визнані міжнародною спільнотою як республіки, включно Російською Федарацією, незважаючи на те, що 18 лютого 2016 року, указом президента Російської Федераці В. Путіним визнано дійсними паспорти громадян, які постійно проживають на територіях “ДНР” та “ЛНР”, при цьому головою Міністерства закордонних справ Російської Федерації С. Лавровим одразу надано роз’яснення, що це зроблено виключно з гуманітарних міркувань. Тому вимагати від фейкових республік, що ведуть терористичну діяльність, дотримання норм міжнародного гуманітарного права, (наприклад, IV Женевської конвенції) та наділення їх правосуб’єктністю є абсурдним, а також це злочин по відношенню до тих громадян, близькі та рідні яких заплатили життям за цілісність України. Сприймати всерйоз фейкову боротьбу терористів з недотриманням прав людини, яка розрахована виключно для телеекранів є неприйнятним, так як ні українська сторона, ні представники інших міжнародних організацій не мають повного доступу на підконтрольні бойовикам території для здійснення моніторингу дотримання прав людини. Навіть в рамках Мінського процесу, доцільність та ефективність якого викликає багато запитань, зокрема, щодо правового статусу представників сторін, що розпочали даний процес (у форматі Мінськ-1), перемовини з терористами заходять у глухий кут. Ватажки незаконних збройних формувань демонструють непослідовність, постійно змінюючи вимоги, використовують питання обміну полоненими або звільнення заручників виключно як політичний інструмент тиску на Україну. Жодна цивілізована країна світу не виде перемовин з терористами.

На адресу громадської організації “Мирний берег” надходить багато повідомлень про кричущі факти затримань, катувань та вбивств, що відбуваються на підконтрольних бойовикам територіях. Часто ці дії здійснюються сепаратистами та російськими найманцями по відношенню до громадян тільки за те, що вони мають проукраїнську позицію, належать до певних партій, є волонтерами, які здійснюють гуманітарні місії, як на підконтрольній Україні території так і на територіях,  що  контролюються  незаконними збройними формуваннями  так  званих “ДНР” та “ЛНР”.

Одним з можливих ефективних засобів запобігання катувань та інших злочинів, пов’язаних з жорстоким та нелюдським поводженням на непідконтрольній Україні території, наша  організація  бачить  у  примусі  до припинення військових дій та повернення контролю над окупованими територіями України через міжнародний тиск (як приклад, продовження і поглиблення санкцій), як щодо керівництва Росії, так і самої держави, оскільки саме Російська Федерація, відповідно до існуючих міжнародних правових норм, що визначають правовий режим окупації, які переважно засновані на ст. 42 Гаазької конвенції 1907, здійснює ефективний контроль над окупованими територіями та незаконними військовими формуваннями. Красномовне підтвердження цього факту знаходим і в резолюції ПАРЄ від 12.10.2016, яка визнає юридичну відповідальність російської влади за дії маріонеткових “ДНР” та “ЛНР” в Україні та  у заяві Верховної Ради України “Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків”.  Слід  також  зазначити, що ч.6 ст.5 Закону України  “Про  забезпечення  прав і свобод та правовий режим на тимчасово окупованій території” передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя лежить виключно на Російській Федерації. У зв’язку з вищезазначеним, команда громадської організації “Мирний берег” упродовж роботи з потерпілими, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на сході України, поширює серед них інформацію про наявність правових підстав звернення до суду з позовом про відшкодування збитків саме Російською Федерацією.

Безумовно, відповідальність держави України щодо  долі  власних  громадян  та  захисту  їх  прав є надзвичайно високою. Питання соціального  захисту  цивільних осіб, що зазнали катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання під час війни на Донбасі, а також захист членів сім’ї у разі загибелі або безвістного зникнення їх близьких та рідних – взагалі на законодавчому рівні не врегульовано. Ми вважаємо за необхідне гарантувати  таким  громадянам  захист окремим законом, на зразок Закону України, який діє для військовослужбовців: “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” або надати їм можливість отримання статусу інваліда війни. Такий статус, наприклад, закріплений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” щодо осіб, які стали інвалідами внаслідок поранень, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року. Ми пропонуємо доповнити статтю 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” таким пунктом: “…осіб, які стали інвалідами внаслідок поранень, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров’я, що були незаконно позбавлені волі, утримувались в заручниках, перебували у полоні, у зв’язку з іншою ситуацією насильства або під час ведення військових дій (обстрілів, тощо), перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення”.

До ключових проблем із дотримання прав військовослужбовців Збройних Сил України та їх сімей, які виникли у зв’язку з агресією Російської Федерації, що вилилась у збройний конфлікт на Сході України, на наше переконання, відносяться питання, пов’язані з звільненням заручників, обміном полонених та поверненням тіл загиблих. Складність проблеми звільнення заручників полягає в тому, що представники так званих “ДНР” та “ЛНР” є маріонетками Кремля та самі по собі нічого не вирішують, а успіх процесу залежить від того, чи виконає Україна умови, що диктуються Російською Федерацією через представників так званих “ДНР” та “ЛНР”. Певна річ, питання не тільки в зовнішній агресії. Закритість процесу від суспільства унеможливлює контроль та пошук дієвих механізмів щодо звільнення заручників. Слід зауважити, що українська сторона займає неоднозначну позицію, воліє замовчувати та нерозголошувати інформацію щодо реального стану справ щодо звільнення заручників та обміну полоненними, аргументуючи це можливістю нашкодити переговорам. Проте, на нашу думку, саме відкритість даного процесу, залученням до нього не тільки уповноважених представників державних установ, а й громадянського суспільства (громадських організацій, волонтерів, рідних та близьких по обидві сторони) зможе знівелювати політичну складову, зробити його успішним, а також стати передумовою до припинення активних бойових дій.

Ще одним з ключових питань є те, що після повернення військовополонених та демобілізованих бійців в рідні домівки гостро постає проблема соціально-психологічної та медичної реабілітації учасників АТО. За даними Наукового центру гуманітарних проблем при Збройних силах України, близько 80% ветеранів страждають на посттравматичний стресовий розлад. Розробкою програм реабілітації учасників АТО займається безпосередньо український уряд за підтримки міжнародних організацій та волонтерів, які допомагають державі втілювати в життя реабілітаційні програми, зокрема, займаються збором коштів та фінансуванням, а також працюють безпосередньо з військовими. Саме завдяки зусиллям громадськості влада змушена була реагувати на виклики та стала працювати швидше, але розв’язати всі проблеми поки що не вдається, переважно робота влади так і залишається у вигляді прийнятих нормативно-правових актів щодо надання реабілітації та обіцянок. Основними проблемами при наданні допомоги бійцям залишається недостатнє фінансування та складна бюрократична система оформлення всіх належних документів, необхідних для отримання реабілітації. А саме час відіграє вирішальну роль для відновлення здоров’я наших військових та й усіх громадян (переселенців, рідних загиблих), що постраждали внаслідок збройної агресії, саме від своєчасності такої допомоги залежить їх життя. Згідно з офіційною статистикою МОУ за 2016 рік в ході АТО у Збройних силах України було скоєно 63 самогубства. Страшну статистику наводить головний військовий прокурор України Анатолій Матіос – всього з початку АТО майже 1300 бійців загинуло з причин, які не пов’язані безпосередньо з веденням бойових дій, з них самогубців – 259 осіб. На нашу думку, цей факт потребує негайної реакції з боку держави, проблему потрібно вирішувати в максимально стислі строки.

Наступна проблема, яку ми не можемо оминути увагою – це пошук зниклих безвісти осіб. Основною причиною неефективної роботи з пошуку зниклих безвісти осіб є відсутність координації дій між державними органами та з неурядовими (волонтерськими) організаціями, які, в окремих випадках, також не можуть бути прикладом злагодженної роботи. Пошуком безвісти зниклих в зоні АТО займаються одразу декілька державних структур: СБУ та МВС. У кожної є власна база даних про зниклих громадян, а також повноваження, методика та інструменти пошуку. Трапляються непоодинокі випадки, коли один орган повідомляє рідним, що їх родич знаходиться в полоні, а інший – що особа зникла безвісти, що навряд чи може призвести до ефективного та успішного пошуку. Як правило, справа про зникнення безвісти військовослужбовців порушується органами МВС за попереднім місцем проживання цих військовослужбовців, оскільки заяву про зникнення подають родичі, або за місцем безпосереднього зникнення під час проходження служби у зоні АТО. Виникає питання, оскільки військовослужбовці зникають внаслідок бойових дій в зоні проведення АТО, тобто, формально, під час скоєння терактів, чому у такому випадку справи не порушуються слідчими органами безпеки (СБУ) за місцем події? Наразі існуюча процедура розшуку занадто бюрократична, пристосована до мирного життя, через що не враховує нинішніх реалій, а тим більше специфіки збройного конфлікту. Статистика кількості постраждалих не відповідає дійсності – вона значно занижена. Згідно Кримінально-процесуального Кодексу України, потерпілими можуть бути визнані близькі родичі, члени сім’ї, що подали заяву про залучення їх до провадження як потерпілого. Але, як правило, у кримінальних справах, в кращому випадку, потерпілим визнається лише одна особа з членів сім’ї, а в більшості випадках – родичам взагалі не роз’яснюють їх права у кримінальному провадженні та не надають статусу потерпілого. Інформація, зібрана і представлена громадською організацією “Мирний берег”, показує масштаб і глибину трагедії Донбасу, незліченні біди і страждання, які приніс Україні організований Росією і впроваджений у реальність збройний конфлікт. Жодних ознак зміни цієї політики і закінчення війни не проглядається. Обстріли не припиняються, майже щодня гинуть люди, скоюються вбивства, захоплення заручників та викрадення людей в поєднанні з торутрами стає звичною новиною. Ми постійно чуємо у засобах масової інформації про можливість нової фази повномасштабних військових дій. Зібрані і задокументовані нами докази, свідчення жертв та свідків подій, вказують на те, що злочини, вчинені на сході України під час збройного конфлікту підпадають під кваліфікуючі ознаки злочинів, що передбачені Римським Статутом і визначені як злочини проти людяності та військові злочини.

Вказані злочини становлять особливий інтерес для Міжнародного кримінального суду, якщо вони є складовою частиною певного плану (політичного курсу) або в разі широкомаштобного здійснення таких злочинів. Тому збір доказів щодо злочинів проти людяності та військових злочинів, в також спроба довести їх масштабність та системність як наслідок злочинних дій Росії і створених нею “ДНР” та “ЛНР” є вкрай актуальним завданням.

Українська держава повинна докорінно змінити свою позицію щодо безкарності злочинців, які грубо порушують права людини. Всі злочини повинні бути ретельно розслідувані, а винні покарані. Безкарність підриває віру в справедливість і породжує все нові порушення прав людини. На наше глибоке переконання, необхідно посилити покарання за бездіяльність у розслідуванні серйозних злочинів. Принцип невідворотності покарання повинен діяти як по відношенню до тих, хто вчинив злочин, так і до тих, хто ігнорує свої обов’язки по ефективному розслідуванню.